Ната Мовсесян. Запись в Фейсбуке

РУССКИЙ МИР
МЕРТВЫЙ ГОРОД…

Я шла по мертвому городу. Чувства были обострены до предела. Черные, выгоревшие дотла многоэтажки и скелеты машин, обнуляли все материальное, что было в этом мире. Оборванные провода свисали со столбов, напоминая, что мы находимся за гранью цивилизации. Ветер раскачивал деревья, пытаясь окончательно оторвать крупные, посеченные обстрелами ветки. Проходя под ними, я ускоряла шаг, натягивала капюшон. В случае чего он смягчит удар. Внимательно смотри под ноги – твердила я себе. На земле неразорванные снаряды, их можно не заметить под грудами стекла и мусора. Воронки повсюду. Некоторые до 4 метров в глубину. В тех, что среднего размера похоронены люди. Тела просто засыпаны землей. Кому не хватило места в воронках, зарыты в палисадниках под домами. От пяти до десяти могил в каждом дворе. На них самодельные кресты с именами и датами. Когда-то будет перезахоронение. Нужно, чтобы все личности были установлены. К рукам трупов также привязаны записки с данными. Я это знаю, так как неделю назад мы хоронили также.

На проезжей части гробовая тишина. Витрины магазинов, словно черные дыры. В них не осталось ничего кроме мусора и пепла. Посреди дороги огромная баррикада из 10 сгоревших автобусов. В начале марта они должны были эвакуировать нас из города.

Но не это было самое страшное. ОБВАЛЫ. От одного взгляда на них выворачивало наизнанку. Вместо подъездов, груды камней, завалившие подвалы. Под большинством до сих пор люди. Сотни мертвых людей, детей. Две недели назад в этом районе была мясорубка. Квартал обстреливали со всех орудий. От авиаударов не было спасения. Кто-то погиб мгновенно, а кто-то еще несколько дней лежал раненый под завалами, надеясь на помощь.

Я смотрела на все это словно во сне. Мозг отказывался принимать такую реальность. Пространство вокруг было пропитано смертью, болью и ужасом. Эта энергия обволакивала туманом, проникала под кожу. Я задыхалась. Каждые десять минут останавливалась, чтобы прийти в себя и набрать в легкие воздуха.

Было начало апреля. Точную дату не знаю, так как к тому времени мы перестали следить за календарем. Весеннее солнце пробивалось из-за туч. Но оно не грело. Казалось, в моей душе теперь навсегда холод и мрак.

Впервые после месяца жизни в подвале я вышла за пределы двора. Не думай об этом, ни о чем не думай – настраивала я себя. Главное, что выжили. Нужно достать еды и воды. ХЛЕБА! Вдруг повезет, раздобыть хлеба.

Вдалеке разрывались снаряды. На автомате я оборачивалась по сторонам, ища взглядом дверь в ближайший подвал. В этот момент надо мной пролетал самолет. Ноги подкашивались, начиналась паническая атака — Куда бежать? Я знала что он просто летит мимо. Но ничего не могла с собой поделать. Теперь это рефлекс – Слышишь гул самолета, беги, прячься, выживай…

А еще я знала, что этот самолет летит на Азовсталь. Летит, чтобы сбросить полутонную бомбу на людей, которые до сих пор прячутся там в убежищах…

З того часу пройшло вісім місяців… Ми у Києві, у відносній безпеці…

Чи полегшало мені? — НІ! Холод і темрява періодично повертаються у душу… Іноді я думаю, що це назавжди…
Увесь світ здається ілюзією у якій я не бачу місця для себе…

Жодного плану на майбутнє. Жодного бажання. Байдуже що їсти, що пити. Кав’ярні більше не приваблюють красивими десертами. У магазинах немає жодної речі, яку б я хотіла придбати. Не хочеться прокидатися зранку та засинати уночі. Книжки та фільми не цікаві, а інстаграм взагалі бісить.

Там у Маріуполі, у підвалі, відбулося повне обнуління мене як особистості… А завантаження оновлення досі не відбулося.

Щоб не впадати у відчай, я шукаю у своєму серці щось добре та світле… Допомагає подяка друзям та знайомим за поміч. Як тільки пригадаю, як до нас чуйно поставилися по приїзді, відразу відчуваю тепло та благодать. Допомагає ранкова чашка кави! Допомагають зустрічі с друзями, під час них я забуваю усі негаразди та живу миттю. Допомагають прогулянки старим Києвом, іноді я просто їду, куди очі дивляться…
Хоча насправді такі миті нагадують наркотик, після якого стає ще гірше. Тому що на деякий час життя наповнюється барвами, а як тільки я залишаюсь на самоті, світ знову стає чорно-білим.

Але навіть не це мене турбує… Найскладніше, що немає сил починати усе спочатку. Як жити далі, де жити, скільки ще це буде тривати… Самі думки про це визивають паніку, і я як найшвидше намагаюся їх викинути з голови, щоб не збожеволіти… Немає внутрішнього ресурсу, щоб знову з’явився драйв щось робити…

Тому повернення до роботи зараз було б дуже вчасно… І з приводу фінансів і з приводу зайнятості…. Активна праця завжди надає сил та настрою! Але ж у галузі сценаристики зараз не найкращі часи… Тому якщо у когось з вас або ваших друзів є потенційні вакансії, напишіть, будь ласка, у особисті. Я відправлю резюме. Воно в мене цікаве, з досвідом роботи у різних галузях. Я розглядаю усі напрямки, у будь яких сферах…
А раптом з цього щось вийде!

А ще я багато думаю про те, що я зараз не одна така…. Що з такими думками живуть усі переселенці та біженці. І мабуть з цим нічого не зробиш… Треба чекати, коли час вилікує та ЗСУ переможе.