Мiлана

Доброго всім здоров’я! Хочу поділитися з вами такою історією яка сталася зімною нещодавно.Мій син який служить на першій лінії фронту, вийшов на зв’язок, я дуже втішилася, бо розмовляємо ми рідко і то тільки по вайберу. Але розмова була досить коротка. В нього було прохання,щоб я поїхала до його побратима в госпіталь навідати бо він з важкою контузією, а вони дуже здружилися на війні.Скинув мені дані і я звичайно одразу на другий день поїхала туди.

Передати картину, яку я побачила, я не можу, бо сльози застилають очі. Хто відвідує той мене зрозуміє. Бо раніше я не була в таких місцях. Багато можна писати, але не зараз. Мене вразив один воєнний досить молодий, який сидів на візку і дивився у вікно Коли я підійшла блище до палати, він перевів на мене погляд і каже: «Правда, як гарно, яка чудова природа, люди метушаться в своїх турботах ,а я тут застряг, нікому не потрібний. Не знаю, чи я буду ходити, а я дуже хочу ходити і пробігтися по футбольному полі. Я дуже люблю спорт. А ще я хочу повернутися до своїх побратимів. Вони моя сім’я.Там я був потрібний, а тут мене навіть ніхто не навідує. Я спитала, звідки він, виявилося, що з Калушського району.

Каже: «Але це ж близенько, чому ніхто не приходить? В тебе є хтось із рідних,друзів». Він махнув головою, потім сказав, що мав дві контузії, крім травми ніг, і дуже погано розмовляв, заікався ,всі задавали дурні питання. Кажу: «А це пройде, а що кажуть лікарі, а які прогнози, а ти будеш ходити?. Через це він нервувався і сказав, що не хоче нікого бачити, а вони наче й зраділи, тільки телефонують, питають, як він, хоча Андрій (так звати цього хлопця) вже майже не заікається.
Він попросив мене піти йому щось купити, бо хлопці, які ходячі, вже не будуть йти до магазину. Я пішла купила йому, що він просив.Коли принесла, він запитав, скільки має грошей віддати, щоб я продиктувала йому карту, бо в нього тільки на карточці гроші. Я, звичайно, сказала, що нічого не потрібно, що це дрібниці порівняно з тим, що роблять вони, що мій син теж воює, що ми повинні допомагати, хто як не ми. Відповідь Андрія не залишила б байдужим нікого. Він вскіпів в одну секунду і почав голосно дуже — майже до крику — говорити: «За кого ви мене маєте, я воїн ,а не жебрак, мені прийшли бойові, я не попрошайка, я кров’ю заробив гроші».

Сказати ,що я була налякана, збентежена, чи якось описати мій стан я не можу, бо ще й досі не розумію, як це пояснити. Прибігла санітарочка. Каже: «Андрію, знову бушуєш, не випущу більше на коридор». Я сказала, що все гаразд, і, пам’ятаю, мені пересіло в горлі, і я не могла нічого йому відповісти, просто сльози градом котилися. Я дивилася на нього і думала, за що це нашим дітям?За наші гріхи, за нашу байдужість, за всі роки мовчання.

Андрій так же швидко, як вскіпів, так і заспокоївся. І тихо прошиптав «Вибачте, ви хотіли, як краще, от бачите, тому до мене ніхто не приходить. Бо кажуть, що я помішався на війні. Але ж це не тільки моя війна, мені 25 років, хіба не повинні ми йти захищати свою країну, виконати довг?».

Що можна було відповісти? Слів не було. 😢

Я спитала, чи можу я його обійняти. Він підкотив коляску і потягнувся до мене і каже «Дякую вам, мамо, адже, якщо ваш син воює, то він мій брат, а значить, ви моя мама теж». 😢😢😢

Я старалась не плакати, але то не можливо було. Прийшла санітарочка і покотила Андрія в палату. Він обернувся і запитав, чи я ще прийду його навідати. Я не могла говорити, просто кивнула головою.😢😢😢

Чому я цей пост написала такий довгий, дехто може й не дочитає,але я не могла не поділитись. Адже це одна крихітна історія,яка могла б залишитись там за стінами госпіталя.

Але я хочу попросити навіть навколішках: «Навідуйте хлопців, які в госпіталі, не має значення, яка травма, вони чекають на вас, рідні, друзі по школі, по університету чи колеги по роботі, стерпіть, якщо вони будуть прикрі, злі , розгнівані. Адже ніхто не знає , що прийшлось їм пережити і що терпіли вони.

Правильно сказав Андрій, що це не його війна, а наша. І тільки своєю небайдужістю ми зможемо подолати ворога.

Слава Україні!

Героям Слава!