ПОСЛЕСЛОВИЕ: ЗАПИСКИ ПОСТОРОННЕГО (НЕОПУБЛИКОВАННАЯ СТАТЬЯ)

ПІСЛЯМОВА: НОТАТКИ СТОРОННЬОГО

 

Олександр Габович, фізик, Київ

 

Спираючись на слушну думку керманича жовтневого перевороту Володимира Леніна про те, що жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо, деякі науковці завжди цікавилися не тільки своєю власною наукою, але й ситуацією з наукою та освітою взагалі. Тому так зачепили мене за живе нові жваві публікації в «Дзеркалі Тижня» добре відомого мені хіміка, члена Українського наукового клубу В’ячеслава Хавруся («Корупційні сутінки НАНУ», DT.UA, №13, 2012 р.) та таємничого колеги, впродовж років схованого під псевдо «Сергій Непритаманний» («Ті ж самі пісні про головне», DT.UA, №14, 2012 р.). Хаврусь, напередодні чергових виборів до лав персональних членів НАНУ висловив досить помірковане, як на мене, прохання до керівництва НАНУ забезпечити на практиці виконання статутної вимоги НАНУ щодо прозорого та всебічного обговорення кандидатур під час проведення виборчого процесу шляхом оприлюднення на сайті НАНУ інформації про їхні «внески» та «здобутки» світового рівня. Натомість, Непритаманний, цілком слушно побачивши загрозу у цій пропозиції для заздалегідь приречених до перемоги кандидатур, поспіхом захистив шанованих ним аксакалів від висловлених та невисловлених звинувачень на їхню адресу. Разом з тим він розкритикував існуючі вади науково-організаційного життя в Україні, сміливо відокремивши їх наявність та прояви від особистісних складу й діяльності досі правлячого в НАНУ вихованого комуністичною партією прошарку.

Я теж неодноразово на шпальтах різних видань ділився з широким загалом власними скромними думками про розмаїті негаразди в науково-освітній сфері, так що знов долучатися до дискусії вважав би непотрібним, якби не одне «але». Так сталося, що невдовзі після оприлюднення міркувань Хавруся я потрапив на виборчо-звітне засідання формально чужого для мене Відділення НАНУ з історії, філософії та права. Те, що я побачив і почув, приголомшило, попри все моє багаторічне знайомство із ситуацією та давнішнє позбавлення від дитячих рожевих ілюзій щодо шляхетності або розумових переваг наших наукових бонз. Не написати про це лицедійство було б державною зрадою. Але наразі варто відкласти до кращих часів дрібні подробиці дискусійних перипетій (взагалі кажучи, дуже цікаві з точки зору прикладного людинознавства), а натомість – самовіддано зануритися в саму сутність примарного світу академічного потойбіччя. У цих нотатках я по можливості уникатиму розкриття конкретних прізвищ, натомість роблячи наголос на суспільній значущості побаченого та почутого, яке, не зважаючи на його принципове значення для нащадків, навіть не стенографували. Внаслідок цього майбутні історики НАНУ не матимуть, на жаль, достовірних джерел для написання її неспотвореної історії. Але в будь-якому разі, кожний зацікавлений та обізнаний читач, якщо відчує таку нагальну потребу, легко зможе відновити для себе відповідні персоналії.

По-перше, про звіт. Академік-секретар, колишній директор Інституту наукового атеїзму при ЦК Компартії України, обраний у члени-кореспонденти за непересічні наукові здобутки в цій царині (а нині, як із гордістю кажуть його співробітники, глибоко й щиро віруюча людина), культуролог та директор найбільшої наукової бібліотеки України, нудним, безбарвним голосом, перераховував заявлені підлеглими досягнення. Назви та, власне, сам перелік творінь Відділення, які були опубліковані в багатьох індивідуальних та колективних монографіях місцевого значення за підписами шановних членів НАНУ, нагадали мені про бадьоре кліше радянських часів «Україна наша радянська!», під яким, зокрема, виступив улюбленець сучасних державників, наказний гетьман України, Петро Шелест. Намагання видати нагромадження псевдо-латинських термінів та нещирих біля-патріотичних претензій за справжні наукові доробки аж перло з вуст, іноді вимушуючи сміятися вголос, дратуючи сонну залу засідань Інституту філософії імені Сковороди. «Виміри сьогодення», «Топологія науки», «Культурний простір», «Цивілізаційний вибір», «Європейський вектор»,– лунало залою. І так тривало більше ніж півгодини, бо очільник перебрав регламент, виголошуючи механічну мішанину різноманітного словоблуддя, підготовленого досвідченими постачальниками.

Зважте, що це говорилося у звіті про наукову діяльність тих людей, від яких залежить доля України, бо саме з їхніх лав вийшли Курас, Кремінь, Табачник, Литвин, конституційні судді та творці державних освітніх стандартів, губернатори, дипломати й інша чиновницька братія! Ніякої спроби узагальнити ситуацію в агонізуючій гуманітарній сфері нашого жалюгідного брехливого життя академік-культуролог не робив, закінчивши без висновків, окрім набридлого всім заклику «гроші давай!», зверненого на подив громади не до члена цього ж угруповання, академіка двох державних академій Литвина, за сумісництвом голови Верховної Ради, а до присутніх тут побляклих над паперами та перед комп’ютерами пересічних науковців.

До речі, сумнозвісне азарівське підвищення заробітної платні при збереженні брутто-бюджету та підвищенні комунальних поборів призвело не до покращення життя рядових науковців вже сьогодні, яке багато років тому натхненно оголосив Президент Янукович, а до швидкого погіршення його внаслідок масових звільнень та регулярних недоплат навіть у межах попереднього заробітку.

Потім відбулося те, що важко назвати всебічним обговоренням звіту навіть при найсприятливішому тлумаченні цього терміну. Це дійство відбувалося за скороченою процедурою, бо академіки виступати не дуже бажали, а науковій дрібноті, яка спромоглася вилізти на трибуну, головуючий намагався стулити пельку, цинічно натякаючи на щільність регламенту, який сам же й порушив, перебравши його майже вдвічі. Проте, на мій подив, вдалося почути три виступи людей, котрі вболівають за професійну справу, а не за незаслужений добробут. Не титулований соціолог в емоційній формі висловив протест проти безприкладного «наїзду» СБУ на вчену раду Інституту соціології та закликав до єдності в боротьбі зі свавіллям влади, яка повернулася до відвертого сталінського цькування інтелігенції в цілому та співробітників НАНУ, зокрема. У відповідь із боку Президії донеслося лише якесь невиразне мимрення. Не менш емоційно виступила співробітниця Інституту філософії, котра звернула увагу на фінансовий крах Академії та тісно пов’язане з ним витіснення молоді за межі наукової спільноти, а також на намагання одного з претендентів на посаду академіка-філософа ліквідувати один з найважливіших та плідно працюючих підрозділів Інституту філософії.        Третій виступ археолога стосувався унеможливлення професійної праці науковців цієї галузі в полі через нестачу коштів та протизаконне захоплення можновладними власниками визнаних державою пам’яток разом з оточуючими землями. Згадався колишній Президент – професійний патріот-невдаха та, водночас, завзятий колекціонер коштовних знахідок чорних археологів та ікон, вилучених у віруючих. Діючи гуртом та вроздріб, уся ця галайстра розікрала історію та художній спадок України від скіфських часів аж до часів УРСР. Ба більше того, вони вкрали в народу пам’ять, підміняючи її корисливими міфами, які суперечать науковим фактам. Наведені факти не спонукали президію засідання бодай на якесь рішення на користь вітчизняної археології. Ухвала зборів, підготовлена заздалегідь, як і за радянських часів, носила суто ритуальний характер. Увесь перебіг подій свідчив про жахливий стан гуманітарного відділення. Тим, хто прийшов на підсумкове засідання того сумного дня, стало ясно, що нинішній істеблішмент академічних нероб та імітаторів (невід’ємна частина злочинної влади!) в той чи інший спосіб потурає розумовому розбещенню української людності та розповсюдженню зухвалого невігластва.

Потім відбулося нагородження молодих дослідників, про яке тут не варто було б і згадувати, якби не разючий контраст між свіжими обличчями нагороджених та змарнілими фізіономіями академічних авторитетів.

Головне, що «на солодке» відбулося голосування за право зайняти тепле місце в лавах повноцінних членів або членів-кореспондентів НАНУ. Ось тут і спрацювала інтрига, пружини якої знаходилися на відстані в просторі й часі, а наслідки були відображені на заповнених аркушах протоколів лічильних комісій. Відгадати, що й як робилося за лаштунками, я не в змозі, проте загальний аналіз можливо зробити, виходячи лише з наявних фактів та відомих з інших джерел супутніх обставин.

Перш за все, мушу з глибоким сумом констатувати, що ніякого прилюдного обговорення кандидатур, яке мало б передувати голосуванню згідно зі Статутом НАНУ (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0001550-02), не було й не планувалося. Натомість, по кожній окремій позиції оголошувалася думка експертної комісії, котра заздалегідь розставляла висунуті кандидатури по щаблях. Критерії цієї таємничої процедури та хід обговорення (якщо таке й відбувалося) не оголошувалися, а результати не пояснювалися. Проте всім добре відомо, що перед виборами всі персональні члени кожного відповідного відділення НАНУ окремо запрошуються «на чай» до Бориса Євгеновича Патона, де їм дають вказівки, як голосувати, повідомляючи про затверджені монаршою особою рейтинги. Ясна річ, не по кожній позиції голосують так, як пропонувалося згори, проте класова солідарність Президента НАНУ, академіків-секретарів, директорів установ та соціально-близьких кандидатів майже завжди спрацьовує. Ця практика тривала десятиліттями, невпинно погіршуючи склад та кваліфікацію персональних членів усіх відділень.

Отже, головуючий оголошував претендентів на певне місце, плямкав про рішення експертної комісії та починав скоромовкою майже нечутно для присутніх, бо ігнорував добре працюючий мікрофон, читати суто формальні довідки про кандидатів та повідомляти про наявні листи на їхню підтримку. Не було сказано жодного слова про конкретні наукові здобутки претендентів на високе визнання, про наявність їхніх публікацій в міжнародних реферованих фахових виданнях, про високу міжнародну оцінку отриманих результатів. Головуючий навіть не звернув увагу на жахливе протиріччя, яке випливало зі сказаного впродовж тривалого засідання. Насправді, з одного боку, в звіті спокусливо бриніли гасла про шлях України до європейського культурно-наукового простору. А з іншого боку складалося враження, що більшість із кандидатів навіть не здолала хоча б перший ярд на цьому довгому шляху.

Кандидати не виступали, деякі з них були відсутні (!) на засіданні, а аудиторія гадки не мала, хто є хто. Виникає зрозуміле питання: хто схвалив цю недолугу процедуру? Захист студентського диплому, кандидатської або докторської дисертації, виступ претендентів на посади наукових співробітників або на професорське звання відбуваються зовсім по-іншому, вимагаючи, насамперед, виступу претендентів на звання, ступінь або посаду, виступу, де через декілька хвилин чесноти або непридатність людини стають надбанням усієї аудиторії. Окрім того, при захисті є ще два (в разі докторської, три) опоненти, котрі прочитали дисертацію, яку писав пошукувач. А тут? Є конкурс, а прилюдне порівняння кандидатур відсутнє. Така процедура створює вільний простір для корупційних дій, непотизму, змови, стороннього впливу чи просто до хибного оцінювання претендентів через брак або спотворення відомостей про здобутки останніх. Так що поза сумнівом пан Хаврусь має рацію, коли вимагає публічності та прозорості процедури обрання нових членів НАНУ.

Вакантних позицій було багатенько, а кандидатів, за винятком одного важливого окремого випадку, ще більше, академіки та члени-кореспонденти в залі відверто нудьгували, перемовлялися й зовсім не слухали аж ніяк не піднесеного промовця. В мене склалося враження, що всі рішення вже були прийняті раніше. Не обговорювався й той єдиний кандидат, якого потім одноголосно обрали дійсним членом по курії соціології. Я, власне, не знаю його як соціолога, але знаю, що це ректор одного з провідних університетів. Як не намагалися мої втомлені вуха вловити, що він зробив у науці, де Україна пасе задніх, їм це не вдалося. Мабуть, децибели академіка-секретаря поступово перетворилися на нано — бели, в дусі новітнього часу, певна річ.

Заплановану одноманітність процедурної жуйки порушив лише один, але значущий випадок. На місце члена-кореспондента із соціальної філософії було висунуто жінку, доктора економічних наук. Мало того, поважна експертна комісія відділення поставила її на перший щабель, відсунувши назад професійного філософа в цій царині. Про це обурено заволав присутній академік, якого зазвичай називають совістю нації. Відповідь промовця, який напевно не очікував на таку нахабну фронду, вразила на той час вже значно спустошену залу: «Ми її поставили на чільне місце через молодий вік та за гендерною ознакою». Вибухнув саркастичний сміх усіх присутніх. Усе стало ясно. Додам, що ця жінка, яка, до речі, проігнорувала засідання, де вирішувалася її доля як визначного науковця (саме так викарбовано в Статуті НАНУ, де йдеться про персональних членів НАНУ), неухильно виконуючи важку державну місію українського посла в Чорногорії (650 тисяч населення). Розкрию читачеві таємницю Полішинеля: обрали саме її.

Будемо сподіватися, що соціальна філософія нашої країни, а разом з тим і братерської Чорногорії, знаходитиметься відтепер у надійних, молодих та дбайливих жіночих руках.

Висновки з усього побаченого та почутого залишаю на розсуд читача. Наш читач-бо дуже розумний, адже його десятиліттями виховувала в дусі відданості рідній комуністичній партії та сама еліта, представників якої я мав щастя безкоштовно спостерігати протягом цілого робочого дня. Маю надію, що витрачений час не пройшов даремно, хоча б з огляду на ці нотатки стороннього.

Share
Статья просматривалась 739 раз(а)

Добавить комментарий