Євгенія Комарова. Лютий

Скажи мені, люба — скінчився вже лютий?
Лежу я під кригою, холодом скутий.
Нема ні хреста, ні самої могили…
Скажи мені, мила — шпаки прилетіли?

Скажіть мені, люди, чи лютий розтанув?
Лежу у багнюці, розчавлена танком.
Ніхто не ховає, та й що там ховати…
Згадай мене, сестро! Згадай мене, брате!

Скажіть мені, друзі, скажіть-но , сусіди —
чи там, нагорі, зарясніли вже квіти?
Лежу під завалом, накрита стіною…
Скажіть мені, друзі — вже пахне весною?

Скажи мені, мамо, скажи мені, тато —
Вже можна без шапки надворі гуляти?
Бо шапку згубив я, коли мені в спину
поцілив солдат із чужої країни.

Скажи мені, Боже — Ти чуєш? Ти бачиш?
Ти поряд сидиш і у розпачі плачеш.
Давай мені руку, скажи: «паляниця»!
Ми  сонце запалим, і лютий скінчиться.