Ната Мовсесян (1 сентября) (украинский оригинал и русский перевод)

«Мамо, ти розумієш, що я не міг вчинити інакше?» — питає мене Артем. «Я повинен захистити державу».

Я кажу, що розумію. Але всередині кричу від відчаю…

Для мене він — 18-річна дитина, яка тільки починає свій шлях у дорослому житті.

Мені так хотілося б, щоб він гуляв із друзями, кадрив дівчат, прогулював пари в університеті й просто насолоджувався юністю.

Адже 18 — один із найкласніших періодів життя. Драйв, шалена енергія, перші великі відкриття цього світу…

Натомість життя Артема зараз — це полігони, військова справа і готовність віддати життя заради держави.

Його рішення підписати контракт не стало для мене несподіванкою. Починаючи з 16 років, він постійно повторював, що піде воювати.

Звісно, я не вірила, що це справді станеться. Сподівалася, що війна закінчиться раніше, що він передумає, заспокоїться і переключиться на щось інше.

Я вмовляла його цього не робити. Намагалася направити в інший бік.

Але Артем завжди був непохитним у своїх рішеннях і мав власну думку. Не раз мені доводилося червоніти, коли він озвучував її перед дорослими.

Його завжди тягнуло до сильних, непересічних особистостей.

А головним бажанням ще з юного віку для нього було жити гідно і приносити користь суспільству.
І, на відміну від багатьох наших політиків, для нього це не порожні слова, а справжній сенс життя.
Я сама не повірила б, що так буває, якби він не доводив це своїми вчинками.

П’ять років тому я дивилася на нього на лінійці й думала про те, яким буде його доросле життя.
А сьогодні дивлюся на нього вже як на дорослого чоловіка.
І вперше за багато років 1 вересня для мене не свято і не новий етап дорослішання моєї дитини.
Та й взагалі я більше не живу датами.
Тепер я живу лише однією надією — щоб мій син був живий і здоровий.

А ще я знаю, що до фрази деяких людей — «Ви самі в Маріуполі винні, отримали по заслугах» — тепер може додатися ще одна:
«Його туди ніхто не посилав. Він сам вирішив».

Так уже влаштоване наше суспільство — бити словами й принижувати кожного, хто відрізняється своїми поглядами.

Чесно кажучи, я тримаюся з останніх сил. Особливо зараз, коли в Києві така обстановка і вже тиждень майже немає нормального сну.

Але водночас я розумію: зараз, як ніколи, я повинна бути сильною.

Не тому, що мені не страшно.
А тому, що Артем має бути спокійним за мене.
І відчувати, що я його розумію.
Що я приймаю його вибір, навіть якщо материнське серце щодня кричить від страху…

Русский перевод:

«Мама, ты понимаешь, что я не мог поступить иначе?»- спрашивает меня Артем. «Я должен защитить государство».

Я говорю, что понимаю. Но внутри кричу от отчаяния…

Для меня он 18-летний ребенок, который только начинает свой путь во взрослой жизни.

Мне так хотелось бы, чтобы он гулял с друзьями, кадрил девушек, прогуливал пары в университете и просто наслаждался юностью.

Ведь 18-один из самых классных периодов жизни. Драйв, безумная энергия, первые великие открытия этого мира…

Зато жизнь Артема сейчас-это полигоны, военное дело и готовность отдать жизнь ради государства.

Его решение подписать контракт не стало для меня неожиданностью. Начиная с 16 лет, он постоянно повторял, что пойдет воевать.

Конечно, я не верила, что это действительно произойдет. Надеялась, что война закончится раньше, что он передумает, успокоится и переключится на что-то другое.

Я уговаривала его этого не делать. Пыталась направить в другую сторону.

Но Артем всегда был непреклонен в своих решениях и имел собственное мнение. Не раз мне приходилось краснеть, когда он озвучивал ее перед взрослыми.

Его всегда тянуло к сильным, незаурядным личностям.

А главным желанием еще с юного возраста для него было жить достойно и приносить пользу обществу.
И, в отличие от многих наших политиков, для него это не пустые слова, а настоящий смысл жизни.
Я сама не поверила бы, что так бывает, если бы он не доказывал это своими поступками.

Пять лет назад я смотрела на него на линейке и думала о том, какой будет его взрослая жизнь.
А сегодня смотрю на него уже как на взрослого мужчину.
И впервые за много лет 1 сентября для меня не праздник и не новый этап взросления моего ребенка.
Да и вообще я больше не живу.
Теперь я живу лишь одной надеждой-чтобы мой сын был жив и здоров.

А еще я знаю, что к фразе некоторых людей — «вы сами в Мариуполе виноваты, получили по заслугам» — теперь может добавиться еще одна:
«Его туда никто не посылал. Он сам решил».

Так уж устроено наше общество-бить словами и унижать каждого, кто отличается своими взглядами.

Честно говоря, я держусь из последних сил. Особенно сейчас, когда в Киеве такая обстановка и уже неделю почти нет нормального сна.

Но в то же время я понимаю: сейчас, как никогда, я должна быть сильной.

Не потому, что мне не страшно.
А потому, что Артем должен быть спокойным за меня.
И чувствовать, что я его понимаю.
Что я принимаю его выбор, даже если материнское сердце каждый день кричит от страха…