Ната Мовсесян (Киев)

(перевод на русский язык см. ниже)

Вже кілька діб у нашому будинку немає опалення.
Пояснювати, що це означає при такій температурі, мабуть, не потрібно…
Світло дають ненадовго. Води теж немає.
Плита електрична, тож приготувати щось нормально виходить через раз.
Мимоволі згадується Маріуполь.
Ті самі базові умови — тільки зовсім інший рівень виживання.

«Ми вже кілька тижнів живемо в підвалі, зовсім не пристосованому для людей.
Там пилюка, темрява і страшенний холод.
Двері не зачиняємо — щоб їх не заклинило у разі влучання в будинок…
Ліхтарик давно сів, свічки закінчилися.
Робимо лампадки з соняшникової олії, щоб мати хоча б трохи світла.
Від них сильний чад, стеля вкрилася чорними плямами. Дихати важко…
Газу немає. Інтернету й зв’язку — теж.
Туалет — за найближчими гаражами. І він не «біо».
Часто доводиться робити справи під обстрілами.
Головне правило — коли летить літак, встигнути натягнути штани й добігти до підвалу…
Єдиний спосіб зігрітися — гарячий чай.
Щоб розпалити багаття на морозі з вологими дровами, потрібно стояти надворі кілька годин.
Дрова швидко закінчуються, тому доводиться ходити за ними за межі двору — туди, де ризик не повернутися стає ще вищим.
Їжі й води майже не залишилося. Місто в облозі, підвозу продуктів немає.
У хід іде гнила картопля й цукерки зі складу «Рошен».
«Цукерки» звучить непогано, але спробуйте їсти тільки їх протягом тривалого часу…
Випав сніг.
І ми раді не тому, що красиво, а тому, що його можна розтопити й отримати воду.
Ми схожі на в’язнів замку Іф.
Брудні, голодні, виснажені, з переляканими очима.
Одяг висить, наче з чужого плеча…
Ми не милися вже кілька тижнів.
У місті тривають вуличні бої. Танки, «Гради», міномети…
Ми вже розрізняємо їх за звуком.
Але найстрашніше — літаки.
Вони прилітають кожні дві години й по черзі скидають бомби на кожен квадрат.
Коло звужується. Скоро черга дійде до нашого кварталу.
Наш дім зруйнований авіаударом.
Без коментарів.
Навколо — постапокаліптичний пейзаж.
Зруйновані будинки, розтрощені автівки.
Під завалами — мирні люди. Діти й дорослі.
Їх не рятують. Немає ні техніки, ні рятувальників.
З різних боків видно дим від пожеж. Будинки повільно вигорають.
У кожному дворі — могили.
Мати чоловіка похована в палісаднику.
Лікарів немає. Лише хірурги — і то, якщо до лікарні взагалі вдасться дійти…»

Досі не віриться, що це було насправді.
Я знаю, що занадто багато пишу про Маріуполь.
Зараз у кожного свої проблеми, і люди тримаються за будь-які світлі моменти, щоб не потонути у відчаї.
І, мабуть, найменше хочеться читати такі порівняння…
Але моя сторінка — це мій особистий щоденник.
Я просто фіксую думки в моменті.
І сьогодні вони саме такі.
Ця паралель із березнем 2022-го — вона більше для мене.
Щоб не скаржитися на умови, які маю зараз.
Бо попереду знову обіцяють морози до мінус двадцяти.🫣
Сьогодні ми гуляли в парку.
Було тихо. Красиво. Майже по мирному.
У магазинах є продукти й вода, працюють кав’ярні, не втрачений зв’язок із рідними й зі світом.
І я ловлю себе на думці:
добре, що я ще можу посміхатися й радіти простим речам.
Хоч тепер це трапляється рідше, ніж колись.
Війна навчила мене одній простій речі:
людина може витримати набагато більше, ніж сама про себе думає.
Сподіваюся, друзі, у вас усе добре і є хоча б маленькі радощі, які зігрівають у ці холодні дні.
До речі, помітила: просеко тепер можна не ставити в холодильник — температура в квартирі ідеальна для подачі .

————————

Уже несколько суток в нашем доме нет отопления. Объяснять, что это значит при такой температуре, видимо, не нужно… Свет дают ненадолго. Воды тоже нет. Плита электрическая, поэтому приготовить что-то нормально получается через раз. Невольно вспоминается Мариуполь. Те же базовые условия-только совсем другой уровень выживания. «Мы уже несколько недель живем в подвале, совсем не приспособленном для людей. Там пыль, темнота и страшный холод. Двери не закрываем — чтобы их не заклинило в случае попадания в дом… Фонарик давно сел, свечи закончились. Делаем лампадки из подсолнечного масла, чтобы иметь хотя бы немного света. От них сильный чад, потолок покрылся черными пятнами. Дышать тяжело… Газа нет. Интернета и связи — тоже. Туалет — за ближайшими гаражами. И он не»био». Часто приходится делать дела под обстрелами. Главное правило-когда летит самолет, успеть натянуть штаны и добежать до подвала… Единственный способ согреться — горячий чай. Чтобы разжечь костер на морозе с влажными дровами, нужно стоять на улице несколько часов. Дрова быстро заканчиваются, поэтому приходится ходить за ними за пределы двора — туда, где риск не вернуться становится еще выше. Еды и воды почти не осталось. Город в осаде, подвоза продуктов нет. В ход идет гнилая картошка и конфеты из состава «Рошен». «Конфеты» звучит неплохо, но попробуйте есть только их в течение длительного времени… Выпал снег. И мы рады не потому, что красиво, а потому, что его можно растопить и получить воду. Мы похожи на заключенных замка Иф. Грязные, голодные, изможденные, с испуганными глазами. Одежда висит, словно с чужого плеча… Мы не мылись уже несколько недель. В городе продолжаются уличные бои. Танки, «Грады«, минометы… Мы уже различаем их по звуку. Но самое страшное-самолеты. Они прилетают каждые два часа и по очереди сбрасывают бомбы на каждый квадрат. Круг сужается. Скоро очередь дойдет до нашего квартала. Наш дом разрушен авиаударом. Без комментариев. Вокруг-постапокалиптический пейзаж. Разрушенные дома, разбитые машины. Под завалами — мирные люди. Дети и взрослые. Их не спасают. Нет ни техники, ни спасателей. С разных сторон виден дым от пожаров. Дома медленно выгорают. В каждом дворе-могилы. Мать мужа похоронена в палисаднике. Врачей нет. Только хирурги-и то, если до больницы вообще удастся дойти…» До сих пор не верится, что это было на самом деле. Я знаю, что слишком много пишу о Мариуполе. Сейчас у каждого свои проблемы, и люди держатся за любые светлые моменты, чтобы не утонуть в отчаянии. И, пожалуй, меньше всего хочется читать такие сравнения… Но моя страница — это мой личный дневник. Я просто фиксирую мысли в моменте. И сегодня они именно такие. Эта параллель с мартом 2022-го-она больше для меня. Чтобы не жаловаться на условия, которые имею сейчас. Потому что впереди снова обещают морозы до минус двадцати.🫣 Сегодня мы гуляли в парке. Было тихо. Красиво. Почти по мирному. В магазинах есть продукты и вода, работают кофейни, не потеряна связь с родными и с миром. И я ловлю себя на мысли: хорошо, что я еще могу улыбаться и радоваться простым вещам. Хоть теперь это случается реже, чем когда-то. Война научила меня одной простой вещи: человек может выдержать гораздо больше, чем сам о себе думает. Надеюсь, друзья, у вас все хорошо и есть хотя бы маленькие радости, которые согревают в эти холодные дни.🥰🤗 Кстати, заметила: просеко теперь можно не ставить в холодильник — температура в квартире идеальна для подачи.