Це моя Україна (Это моя Украина)

 

 

(перевод на русский ниже)

Сьогодні в тиші та сльозах проводжали в останню дорогу Степана Штика та Софію Осадчу. Їхні життя обірвалися в Запоріжжі внаслідок чергової російської атаки. Їм було лише по 18 — вік мрій, планів і першого справжнього кохання.

Того вечора вони просто поверталися додому після кіно. Звичайна прогулянка, яка мала закінчитися теплими спогадами. Та ворожий дрон вдарив зовсім поруч. Шансів на порятунок не було.

Незважаючи на юний вік, їхні почуття були глибокими й щирими. Вони не ховали любов, а проживали її відкрито — сміливо, по-справжньому. Софія й Степан встигли знайти одне в одному цілий світ.

На головному фото в Софії у соцмережах назавжди залишився кадр двох рук з обручкою — її та Степана. Простий знімок, який тепер говорить більше, ніж тисячі слів.

Світла пам’ять вам, діти.

Нехай ваша любов живе вічно — там, де немає вибухів, страху й болю.
А нам залишається пам’ятати, заради чого і заради кого ми маємо вистояти.

————-

Сегодня в тишине и слезах провожали в последнюю дорогу Степана штыка и Софью Осадчую. Их жизни оборвались в Запорожье в результате очередной российской атаки. Им было лишь по 18-возраст мечтаний, планов и первой настоящей любви.

В тот вечер они просто возвращались домой после кино. Обычная прогулка, которая должна была закончиться теплыми воспоминаниями. Но вражеский дрон ударил совсем рядом. Шансов на спасение не было.

Несмотря на юный возраст, их чувства были глубокими и искренними. Они не хоронили любовь, а проживали ее открыто — смело, по-настоящему. София и Степан успели найти друг в друге целый мир.

На главном фото в Софии в соцсетях навсегда остался кадр двух рук с обручальным кольцом — ее и Степана. Простой снимок, который теперь говорит больше, чем тысячи слов.

Светлая память вам, дети. Пусть ваша любовь живет вечно-там, где нет взрывов, страха и боли. А нам остается помнить, ради чего и ради кого мы должны выстоять.