Ната Мовсесян (укр.)

(Яндекс-переводчик с украинского на русский: https://translate.yandex.ru/?source_lang=uk&target_lang=ru)

Не можу більше знаходитися в Києві…

Причин дві…

Перша – дуже страшно!

Ми живимо в одному з найнебезпечніших районів… Навіть не хочу описувати те що я бачу і чую з верхнього поверху нашого будинку… Відчуття смертельної загрози не залишає навіть у періоди затишшя, бо я знаю що у будь яку мить атака може повторитися.

Укриття немає, ми спускаємося на перший поверх та сидимо в вузенькому коридорі разом з іншими судами, здригаючись від кожного вибуху… Спати нормально не можу вже багато місяців. Прокидаюся кожні пів години та мониторю новини стосовно руху шахідів, щоб у разі небезпеки, вчасно відреагувати…

Така гостра реакція обумовлена тим, що посилення обстрілів спрацювало як тригер, та емоційно повернуло в пекло Маріуполя…

….Цілодобові обстріли усіма видами існуючої зброї. Літаки, що скидають бомби на домівки в підвалах яких ховаються мирні… Гради, танки, вуличні бої… Сотні смертей кожного дня, трупи на вулицях та живі мерці під завалами…

Порівняно з цим відсутність їжі, води, світла, опалення та зв’язку була дрібницею… Хоча, мабуть, не для тих, хто помер від голоду…

Ніяких рятівників, розбору завалів та медичної і психологічної допомоги. «Гра в кальмара» відпочиває порівняно з рівнями виживання, які ми проходили під час взяття міста…

І в цей час: «Маріуполь тримається!» – Гучні новини замість евакуації та спасіння людей…

Досі незрозуміло, як більша частина жителів змогла вижити в тій м’ясорубці…

Схоже, це незрозуміло і тим, хто використав нас, як живу картинку військових злочинів. Бо замість пам’ятнику ми тепер вимагаємо допомоги.

І це вже друга причина, чому мені важко зараз знаходитися в столиці та в Україні в цілому. НІЯКОЇ ПІДТРИМКИ ВІД ДЕРЖАВИ немає і досі. Невиконана жодна з обіцянок!

Коли Маріуполь окупували, ми обрали виїхати в Україну, вирішивши почати спочатку. Факторів було багато (іншим разом розповім). Наївні, ми повірили обіцянкам про виплати ВПО до кінця війни та компенсацію за зруйноване житло. За останні гроші, через безліч перешкод приїхали в столицю з надією, що тут допоможуть…

В результаті держава повністю відвернулася від нас! 2000 грн виплат відмінили на другому році війни. Сказали – «Тепер самі! Ми допомогли достатньо!»

Більша частина переселенців залишилася без жодної підтримки держави. Це рішення прийняли люди які не знають що таке втратити все, лишитися роботи, рідного міста, здоров’я. В їхній картині миру у нас все ок. ЗП вистачає щоб знімати житло, купувати їжу, одяг, лікуватися, відкладати на перший внесок для іпотеки і так далі…

Ситий ніколи не зрозуміє того хто виснажений та голодний…

Ні, в новинах, звісно, все супер! – Безліч програм підтримки переселенців. Кожен ВПО має право на компенсацію, за втрачене житло!!! Та інше бла, бла, бла…

Але в реальності нічого не працює для більшості тих, чиї міста окуповані.

Сертифікати на компенсацію отримують тільки жителі підконтрольних Україні територій. Наприклад, постраждалим жителям столиці надається допомога 40000 грн одноразово + 20000 грн щомісячно на оплату тимчасового житла + прискорений процес отримання компенсацій та сертифікатів на житло. (Прочитала про це сьогодні у новинах).
При цьому люди не втратили роботу, залишилися у своєму середовищі, мають близьких родичів з житлом, або додаткове житло.

Вибачте, кияни, це не претензія, я ні в якому разі не хочу нікого образити. Співчуваю, бо знаю що таке втратити все. Я маю на увазі, що це супер приклад, як держава піклується про своїх! Так і повинно бути! І я щиро рада за людей!

Але було б не чесно промовчати, що мимоволі в мене з’являються думки — А що ж не так з нами?? Ми що більше не громадяни країни? Коли черга дійде до нас? Чому нас викинули за борт та роблять вигляд, що нас немає?
Невже після всього жаху, який ми перенесли, ставши щитом для всієї країни, ми не заслуговуємо на допомогу…

Це риторичне питання з кожним днем обурює все сильніше. Нерви здали остаточно. Все пережите негативно відобразилося на фізичному та ментальному здоров’ї усіх членів родини…

Звісно, ми не опускаємо руки, працюємо і іноді навіть посміхаємося… Існуємо, роблячи вигляд, що живимо..
Оточуючи люди не винні, вони не повинні вислуховувати все те що нас бентежить. Тому я практично не спілкуюся на такі теми зі знайомими…

Але правда гірка — легше не стає! Нас вирвали з корінням з рідної землі і з кожним днем коріння стає все сухіше…
Деякі переселенці вмирають так і не відчувши затишку власної оселі… Зрозуміти цей біль можуть тільки ті хто переживає це на собі. Вже давно не намагаюся нічого пояснити тим, хто вважає, що ми занадто концентруємо увагу на тому що з нами сталося…

Прекрасно розумію, що йде війна, і порівняно з тим, що зараз відбувається на передовій, все це звучить, як ниття яке не на часі… Велика шана та подяка людям, які продовжують з останніх сил боронити нашу державу… Серце розривається від новин про померлих воїнів та мирних жителів… Це взагалі поза сприйняттям…

Але ж є і інша сторона медалі, з якою також можна порівняти становище переселенців. Вислів: «Кому війна, а кому мать родная!» дуже актуальний зараз.

Скільком родинам можна було б допомогти, якби мер Маріуполя не роз’їжджав зі світою по всім країнам «переймаючи досвід»… Якби перша леді та інші від кого залежить доля переселенців не купували коштовності, авто та маєтки..

Наша країна захлинається в корупції та несправедливості.

Безумовно є люди, які намагаються з цим боротися, але їхній внесок не видно в даних масштабах…

Також є люди, хто від себе, не афішуючи, допомагає переселенцям та іншим постраждалим… Нормальних людей ми зустріли багато. Саме вони допомогли нам на першому етапі. А дехто робить це і зараз.

Але головна потреба – ЖИТЛО — так і не вирішена!

Півроку тому з’явилася надія. На підпис президенту подали закон, згідно якому усі переселенці, навіть ті чиї дома залишилися цілими на окупованих територіях мають право на компенсацію.

Цей закон і досі не підписаний… Ну немає часу у президента займатися такими дрібницями. Треба промову готувати для нової подорожі за кордон!

Натомість є нова обіцянка – Право на пільгову іпотеку!

«Дякуємо, аж підскакуємо!» — як казала моя бабуся. Ще б підказали де грошей взяти на перший внесок, та як оформити іпотеку тим кому за 50 та 60 років…

Друга обіцянка – Ми збудуємо житло для переселенців. Правда, всім не вистачить… і правда, ми його не подаруємо, а здамо в оренду. Але оренда буде нижче ринкової… Звісно, також не для всіх… Строїти будемо у області, а те що роботи там не буде для більшості, то це проблема переселенців…

Корочше, чим далі, тим жахливіше життя більшості переселенців…

Я маю на увазі середньостатистичну більшість. Звісно, є і ті хто змогли добре влаштуватися. Виживає сильніший! Це – ок!

Але ті, хто не змогли знайти своє місце під сонцем, поступово сходять з дистанції…

Якщо повернутися до начала посту – то суть в тому, що напруга від зростаючих обстрілів та відсутності допомоги від держави – особисто у мене зросла до максимуму!

Хочеться зібрати чемодан, та НАЗАВЖДИ поїхати з країни…

Короткотривала відпустка не допомогла, я пробувала ))

Але я не можу цього зробити ні в якому випадку… Повинна бути у межах області…

І це вже зовсім інша історія…

Бережіть себе, друзі! Дякую, якщо дочитали до кінця )

Давно не писала… Думок багато, ледве зупинилася…

Скучила за вами…

Два приложения:

Ната Мовсесян. В мариупольском аду и потом (повествование в семи частях) https://blogs.7iskusstv.com/?p=103831

Ната Мовсесян. Запись в Фейсбуке https://blogs.7iskusstv.com/?p=110452