Тая Найденко. Розкажи мені, брате…

Розкажи мені, брате:
А як то воно – вмирати?
Вип’єм чаю чи кави
Й розказуй, мені цікаво.
Ніде стрітися нам, то ж розпитую просто неба.
Бо усі говорять від серця, ніхто – від тебе.

Брате мій із Одеси, Херсону, Івано-Франківська,
Сум дівочий, сльоза дитяча, туга батьківська,
Сорока, тридцяти, вісімнадцяти – Боже! – річний…
Ти хотів би, щоб ми зберегли ворогу обличчя?
Мабуть, так. Бо у кожного цього скота і ката
Має бути обличчя, щоб точно його впізнати.

Брате мій, я готуюсь не жити, а просто бути,
Бо немає такої помсти, тієй спокути,
Щоб зробить «як було». Вже не буде. І в цьому сенсі
Ми обидва загиблі. Ти зовсім, а я – в процесі.
На твоєму шляху пелюстки, на моєму – пастки.
І тобі не піднятись, мені ж – заборона впасти.

Я сміливо кажу «мій брате», бо ти не проти.
Мовчазні мої браття. Землі бо набрали в роти.
Тільки плачуть дощем, тільки вітром горнуть до себе
І шепочуть: «Жива? Живи… Ну чого ще треба…»
Треба чогось такого, чого не бува, гадаю:
Неземної любові, сторіччя земного раю,

Треба якось відмити цей бруд і усю отруту.
Та не буде цього, хоч повинно, повинно бути!

То ж скажи мені, брате, а як то воно – вмирати.
Маю знати.

Червень 2022

©️ Тая Найденко