Баєчка про фотон
Просякнутий простір вируючим полем,
Де замість ефіру – його вектора.
І дивиться з болем те поле навколо;
Втомилося поле, наскучила гра.
У полі вогненнім розкидані зерна,
Живуть неймовірно у колі понять.
У них імовірність блиснути – мізерна,
В сплетіннях не здоланих сльози бринять.
Ці зерна – якась недоторкана каста,
Що миті у русі: то є, то нема.
Життя зозулясте, смугасте, хвилясте,
Проходить без цілі, проходить дарма.
Аж ось на шляху – не пустеля, а атом,
До світлого поля орбіти простяг,
І прийняв фотона, мов рідного брата,
І в братських обіймах закінчився шлях.
Коли не сидиться на одному місці,
То краще не прагнути тихих утіх,
Тікати чимдуж від пера самописця,
Бо слава – не пряник, бо слава – батіг!
14 листопада 2006 року