Автор: ТУФТА
Олександр Габович, фізик, Київ
Різноманітні гріхи, визнані та невизнані як такі в межах релігійного та світського світогляду, не минули, на жаль, і Україну. Квітнуть та поширюються ланами, лісами, горами та столичними хащами нічим не виправдана пиха, шалена та натхнена розпуста, безперервне будівництво та руйнування кумирів та кумирень. Але найбільш розповсюдженими в нашій сторонці залишаються два смертних гріхи: брехня та злодійство. Вони, як білкова оболонка та ДНК, об’єдналися в єдиний отруйний, заразний та безмежно шкідливий вірус, котрий розмножує свої копії, внутрішньо подібні, проте приховані різноманітними машкарами. Найкраще наймення цієї підступної халепи, що спіткала країну жебраків та мільярдерів, веде родовід із радянських часів. Звучить воно цілком невинно: туфта.
На туфті, як на одному з китів-фундаторів, трималася вся табірна економіка країни Рад. Насправді, плани марксистських теоретиків завжди були нездійсненими, хоча їх впровадженням займалися з несамовитою люттю найгірші з найгірших, які очолювали, очолюють і очолюватимуть три споріднені країни Східної Європи: Росію, Україну та Білорусь. Щоб запобігти неминучій загибелі під тягарем наглядацького ентузіазму, в’язні використовували свою зброю: приписки, зустрічні плани, не підкріплені фактами переможні рапорти, фальшиві відомості та постійні приховування. Весь цей комплекс дій та бездіяльності й був тією туфтою, яка врятувала багато життів, але й подовжила існування червоного монстра з дурною головою, загребущими руками та ногами, зліпленими з пропагандистського лайна.
Певна річ, туфта не обмежилася каторжним архіпелагом, а вилізла назовні в море радянської усвідомленої необхідності, де окремі людські одиниці — „нулі” утворювали суспільство-порожнечу. Роль туфти не можна вважати ані виключно негативною, але, тим більш, виключно позитивною. Вона стала єством поневоленої громади, її символом та надією, її неодмінним атрибутом та вічним прокляттям.
Сучасна Україна успадкувала загальносоюзну туфту, пригріла біля самісінького серця й посилила її вплив на всі клітини та судини суспільного буття. Туфта перетворилася на візитну картку країни, її образ для оточуючого світу, вона, за Оруелом, почала вважатися чистою та незаплямованою правдою. Крадії більше не сприймалися як руйнівники державної системи, розбишаки та шахраї віталися на вечірках, в аудиторіях та на сторінках пожовклої преси. Туфту та Україну стало неможливо розрізнити та розділити.
Матеріальні цінності з точки зору суто технічної легше розікрасти, аніж духовні, що повною мірою справджується на прикладі України, зануреної в середовище з туфти. Якщо раніше вітчизняні товари відзначалися низькою якістю, але в певному обсязі вироблялися, то зараз цілі промислові галузі раптово або поступово зникають, залишаючи сірі будівлі, в яких влаштовуються чергові супермаркети чи розважальні центри. Будь-яке працююче начиння відправляється на металобрухт. Знищено навіть такі виробництва, як „Укркабель” або „Вулкан”, продукція яких завжди мала б попит. Ніяких спроб покращити якість товарів чи послуг керівництво державних підприємств не робило, розтягуючи натомість активи на власні вілли, джипи та розкішні закордонні поїздки. Цілеспрямовані банкрутства є становим хребтом номенклатурної туфти, що позбавило країну навіть помірковано успішного майбутнього.
Коротше кажучи, весь крупний державний бізнес, про який із захватом базікали представники різних політичних сил, від комуністів до націоналістів, перетворився на неефективний, несправжній або непрозорий. Залишилися лише виробництва сировинні та першої переробки, теж приватизовані в злочинний спосіб на підставі сфальшованих владних рішень або судових ухвал. Їхні рахунки, видатки, прибутки, врешті решт, персональний склад власників або акціонерів неможливо прослідити, бо сукупність цих показників та відомостей складають туфту економічного штибу та грандіозного масштабу. Всі ці фальшиві економісти та юристи, якими переповнили країну фальшиві ВНЗ, здатні лишень на супровід туфти, хоча безсилі забезпечити справжнє зростання виробництва, добробуту або посприяти додержанню законів, байдуже досконалих чи ні. Туфта виявилася єдиним успішним товаром сучасної української держави. А сумнозвісна корпорація „Росукренерго” ввижається народу та вважається фахівцями жахаючим архетипом всеперемагаючої крадійської мережі, що оплутала залишки суспільно-корисного виробництва та реального споживання.
Щодо дрібного підприємництва, то воно виросло на тлі жалюгідної злиденності, в боротьбі зі здирниками приватного або державного рівня, а тому несе в собі всі визначальні риси туфти як способу боротьби з ворожим довкіллям. Навіть розуміючи необхідність сплати податків або інших соціальних внесків, дрібні бізнесмени не можуть відійти від лінії поведінки, котру диктують принципи народної оборонної туфти. В умовах протистояння з державними податковими, санітарними, протипожежними та іншими органами, які давно стали уособленням начальницької туфти, можливі варіанти виходу полягатимуть або в зникненні малого підприємництва, або у виникненні організованого спротиву аж до відчайдушного повстання. Лише перетворення діяльності цієї групи на легальну, позбавлену елементів туфти з обох боків, могло б зробити економічно активних громадян основою політичної стабільності, що спостерігається в країнах Європи. Та на це не варто дуже сподіватися з огляду на сучасну політику правлячих кіл, які суто фіскальними заходами намагаються вирішувати економічні та соціальні проблеми.
Важливою складовою української туфти останнім часом стала підробка харчових продуктів, що призводить не тільки до додаткових грошових витрат обдуреного населення, але й до суттєвого погіршення його здоров’я. Згадаємо хоча б „вичавлювання” молока з молочних продуктів, включаючи продукт із облудною етикеткою „Молоко”, продаж маргарину під псевдо „Вершкове масло”, використання сої в ролі м’яса, тощо. Але навіть для такого продукту не витримуються терміни зберігання. Наприклад, прострочені зогнилі ковбаси позбавляють липкого шару із цвілі за допомогою олії, так що „оновлена” ковбаса на прилавках не романтично пахне, а відверто смердить.
Туфтою є повітря українських міст, зокрема, колись зеленого Києва, туфтою є погано очищена вода в іржавих водогонах, туфтою є оголошене колись роздільне збирання сміття різного ґатунку. Це й не дивно, бо не виконуються не тільки владні розпорядження, але й закони. Особливо вражає, що порушуються закони, виконання яких легко безпосередньо перевірити. Скажімо, можновладці, всупереч закону, привласнили десятки кілометрів Дніпровських берегів, а простіша публіка захопила береги маленьких річок та струмків. Свідоцтва на володіння великими та дрібними об’єктами підроблюються працівниками БТІ, нотаріусами, районними, міськими та іншими депутатськими радами, адміністраціями міст та селищ. Наявність широко розповсюдженої туфти робить незахищеними права на власність, отримані законним чином, бо ніхто не може навіть уявити, що можна чесно купувати житло, відкривати власну справу, отримувати ступені й дипломи.
Тому туфта домінує і в тій царині, де за часів радянської влади її не дуже вітали. Маю на увазі науку, культуру, освіту, медицину. Якщо раніше кандидати та доктори були наскрізь фальшивими лише в ідеологічній сфері, то зараз плагіат, брехня, підробка та фальсифікації заповнили вітчизняні псевдонаукові журнали, так звані „мурзілки”, різного профілю. Тут і лікувальний дзвін православних дзвіниць. Тут і свячена вода, і цілюща, і жива, і структурована, і фрактальна. Тут і неймовірний економічний ефект, висмоктаний із керівного пальця обтяженого владою „братка”. Тут і трансмутація елементів в організмі хатньої курки або в таємничих експериментах із обстрілу радіоактивних зразків електронними гарматами.
Державні Академії розмножилися за часи незалежності аж до шести (колишній президент Ющенко намагався створити сьому – екологічну). А аматорських псевдо-академій – хоч греблю гати. І кожна претендує на науковість, якою, насправді, і не пахне за винятком деяких інститутів природничого профілю. Туфта квітне й у вищих навчальних закладах, де почали вже вирощувати магістрів перукарського мистецтва, вибачте, „стилістів”. А головне, що муки сумління не притаманні цій зграї пихатих пустобрехів. Спіймали історика, віце-президента Національної Академії Наук, на плагіаті. раз спіймали – мовчить, вдруге спіймали – ані пари з вуст. І всі поважні колеги-академіки стулили пельку та завмерли в улесливих позах.
Тут треба зауважити, що псевдо-науковці не тільки не соромляться власних негативних вчинків, але часто-густо не розуміють, про що йдеться. Виходить такий кандидат або доктор на телебачення та з погордою заявляє: „Я вчений!” Він гадки не має, що він навіть не науковець, а щодо вченого, то вченими світова наукова спільнота (включаючи українців-науковців як невід’ємну складову цієї спільноти) вважає Архімеда, Ньютона, Дарвіна, Ейнштейна та Гейма з Новосьоловим, а не брехунця з дипломом сумнівної якості та юридичної чистоти. Туфта настільки в’їлася в мозок, що не викликає в пересічних громадян ані відрази, ані, принаймні, сумнівів. Зараз стане ще гірше, бо замість старого ВАКу (який у жодному разі не був зібранням мудреців у білих шатах) створений відділ МОНу.
Фальшиві науковці шкідливі, але ще шкідливіші публічні люди, котрі займають у суспільстві місця, на які не заслуговують. Ясна річ, що професійних письменників, композиторів та митців у кожній країні може та й повинно бути небагато. Тисячі колишніх діячів гуманітарної сфери, які колись яскравими метеликами юрмилися навколо ЦК КПУ, виявилися банкрутами в моральному та фінансовому сенсі. Тут як раз ринкові закони спрацювали належним чином. І залишилася одинока постать Ліни Костенко, яка підкреслює жахливість новоутвореної пустки. Талановиті люди, звичайно, траплялися й серед колишніх членів творчих спілок, з’явилися й нові здібні носії та творці культури, але привернути увагу широкого загалу їм не вдається, через що туфта іншого ґатунку впевнено вийшла на авансцену.
Йдеться, насамперед, про телебачення, яке для літніх людей залишилося єдиним віконцем у великий світ, де існує щось приємніше за повідомлення з вимогою заплатити за квартиру, телефон, опалення та брудну воду. Тут туфта править бал, не побоюючись західної конкуренції, бо експлуатує рідні реалії та до болю знайомі обличчя акторів. Для мене зразком туфти, інакше кажучи, халтури, був вітчизняний серіал „Роксолана”. Там невибагливість режисури, погане лицедійство акторів, фальш реквізиту, вбогість тексту створили продукт, якого можна вже навіть не соромитися. Навпаки, їм треба пишатися як зразковою неперевершеною нікчемністю.
Освітні передачі не є туфтою лише тому, що вони зникли з телеекранів. Натомість, з’явилися анти-документальні фільми та інтерв’ю з пройдисвітами про таємниці довкілля та суспільства. Барабашки й окультизм, та ж сама сумнозвісна свята вода, на якій ніби-то настоюється відома марка горілки, креаціонізм – чого тільки не побачиш у нас. Диву даєшся, чому ще не всі українські діти наразі опустилися до рівня тележурналістів, політиків та викладачів з цієї когорти? Не викликає сумніву подальше погіршення становища на телебаченні в цьому сенсі, бо справжні експерти потроху йдуть із життя або переїздять за кордон до розвинених країн, де їх належно сприйматимуть та шануватимуть.
І насамкінець мушу зупинитися на туфті, яку необґрунтовано називають політичним ток-шоу. Там фальшування має декілька шарів, які одразу кидаються в очі через відсутність майстерності в маніпуляторів громадською свідомістю. Нерівність сторін та відсутність серед запрошених представників нечисленних залишків справжньої української інтелектуальної еліти роблять передачі малоінформативними, не результативними в суспільному сенсі та, врешті-решт, нецікавими. Коли навіжена відьма схоплюється з місця й заважає говорити іншим, а заангажований сивочолий модератор лише сором’язливо знизує плечима, то туфта не тільки шалено дратує, але й перестає навіть виконувати притаманні їй функції. Даремно скаженіють захисники владних рішень та провладної точки зору. Така недолуга туфта вже не продається. Проте один позитивний висновок з цих передач можна зробити. Сама влада виглядає туфтою. Як не намастиш чуба, який текст не вкладеш до рук, які розкішні черевики не взуєш, а правда поступово перемагає туфту в свідомості українців. І хоча не варто сподіватися без надії, але це єдине, що залишається, дивлячись на наше спотворене туфтою життя.
Квітень 2012 року